про термінологію

1. n pl

1) спеціальна термінологія

2) технічні подробиці

2. adj

1) технічний; промисловий

2) спеціальний; що стосується певної галузі (певного виду мистецтва) (про термінологію)

3) формальний; формально-юридичний

4) технічний, майстерний

* * *

1) технічний; промисловий

2) спеціальний

3) формальний; формально-юридичний

4) митецький; технічний

5) iм.; pl спеціальні терміни

1) техні́чний; промисло́вий

2) спеціа́льний; що нале́жить до пе́вної га́лузі знань (пе́вного ви́ду мисте́цтва) ( про термінологію)

3) форма́льно-юриди́чний

1) спеціа́льна терміноло́гія

2) техні́чні подро́биці

ОЗНАКА - особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і властивість. Сукупність О. (яка може зводитися і до єдиної О.) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів О., найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні О. (відповідно головні і другорядні властивості, а також постійні (необхідні) і тимчасові (випадкові) О. (див. атрибут, акциденція). Вважається, що мислительна процедура абстрагування полягає в тому, що суб'єкт мислення відсторонюється від нехарактерних (другорядних) і тимчасових О. предмета (явища), розглядаючи лише його характерні (суттєві) і постійні О. Виявлення характерних О. одразу у багатьох об'єктів дозволяє здійснити узагальнення, тобто визначити тип цих об'єктів (класифікувати їх) і скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказаного типу. Питання відношення О. та об'єктів-носіїв О. становить частину онтологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних концептуалістів (див. концептуалізм), сучасних позитивістів, матеріалістів та методологічних реалістів, О. невіддільні від свого носія і не мають самостійного існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності людського мислення до абстрагування. Необхідно відрізняти О. як особливості об'єктів мислення або уявлення від відповідних цим О. частин змісту мислення або уявлення. Багато філософів минулого припускалися помилки, змішуючи об'єкт пізнання та його О. із змістом пізнання (мислення або уявлення) та його частинами. Найсуттєвіший внесок у виправлення цієї помилки внесли Больцано і Твардовський. Множина О. кожного об'єкта пізнання потенційно невичерпна, що свідчить про принципову неповноту всякого пізнання, зокрема про неповноту, неточність і незавершеність будь-якого поняття - адже будь-яке поняття (як і уявлення) може містити лише обмежену кількість частин, що відображають певні О. У зв'язку з цим Твардовський запропонував називати О. не будь-які властивості об'єкта пізнання, а лише ті, які відображаються у пізнанні, фіксуючись як частини змісту поняття чи уявлення Ц. я термінологічна пропозиція не набула поширення. О. у логіці в нетермінологічному вжитку - те саме, що й у філософії. Як термін слово "О." нині практично не вживається; звичайно говорять не про 0., а про властивості, трактуючи останні як одномісні предикати, тобто як частинний випадок синтаксичної категорії предиката (див. предикат). В концепції Фреге О. (складного) поняття - елементарна предикатна складова цього поняття (напр., О. складного поняття "круглий дубовий стіл" є три простіші поняття "круглий", "дубовий" і "стіл") Б. ольцано виступав проти такого слововживання, бо, на його думку, це мало призвести до змішування частин поняття і відповідних їм сторін предмета поняття. Насправді ж така помилка не має відношення до предикатної мови, оскільки поняття і предмети, що підпадають під поняття, од самого початку розрізняються як об'єкти різних типів (див. теорія типів).

 ważniejszych źródeł wykorzystanych w słowniku

 Бібліографія найважливіших видань, використаних у словнику

 A. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук та інші, Словник синонімів української мови у двох томах, Київ 1999.

 B. В. Гейченко, В. М. Завірюхіна, О. О. Зеленюк, В. Г. Коломієць та інші, Російсько--український словник наукової термінології. Математика. Фізика. Техніка. Науки про землю та космос, Київ 1998.

 В. Головченко, В. Ковальський, Юридична термінологія: Довідник, Київ 1998. Економічний словник-довідник, за ред. С. В. Мочерного, Київ 1995. Енциклопедія українознавства, ред. В. Кубійович, т. 1-9, Львів 1993-2002. Короткий тлумачний словник. Інформатика та обчислювальна техніка, за ред. В. Гон-дюла, Київ 2000.

 B. Janik-Płocińska, M. Sas, R. Turczyn, Wielki słownik ortograficzno-fleksyjny, pod red. J. Podrackiego, Warszawa 2001.

 A. Mironowicz, I. Dulewiczowa, I. Grek-Pabisowa, I. Maryniakowa, Wielki słownik polsko-rosyjski, Moskwa-Warszawa 1986.

 Słownik języka polskiego, pod red. M. Szymczaka, Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2000.

 C. Нечай, Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами, Київ 2000. С. Ничкало, Мистецтвознавство: Короткий тлумачний словник, Київ 1999. Орфографічний словник української мови, уклали: С. І. Головащук, М. М. Пещак, В. М.

 Русанівський, О. О. Тараненко, Київ 1999. Н. Пуряєва, Словник церковно-обрядової термінології, Львів 2001. Релігієзнавчий словник, ред. А. Колодний, Б. Лобовик, Київ 1996.

 "О. Скопненко, Г. Сюта, Т. Цимбапюк, Словник іншомовних слів, Л. Пустовіт (ред.), Київ 2000. Słownik polsko-ukraiński we dwóch tomach, red. Ł. Ł. Humecka, Kijów 1958-1960. Український правопис, Київ 2000. УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія, ред. рада: М. Попович, І. Дзюба, Н. Корнієнко,

 Н. Мазепа, Н. Яковенко, Київ-Львів 2001. Великий тлумачний словник української мови, уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел, Київ-Ірпінь 2001. Фразеологічний словник української мови, укл. В. Білоноженко та інш., Київ 1999.

НЕОДАОСИЗМ (кит. - вчення про потаємне) - прийнята в сучасній термінології назва кит. філософської школи сюань сюе (III - IV ст.). Для Н. характерне відродження ранньодаоської традиції шляхом синтезу з конфуціанською проблематикою та термінологією. Н. виник в умовах політичної нестабільності після падіння імперії Хань (III ст. до н. е. - III ст. н. е.) і став реакцією на ідеологічну монополію ханьського конфуціанства. В Н. виділяються два напрями: філософія "відсутності" і філософія "наявності"; предметом їх розбіжностей стало співвідношення "буття" і "небуття"; "наявності" та "відсутності". Згідно з філософією "відсутності", першоосновою світу є "небуття" ("Дао - це назва небуття"). "Небуття" безформне, чуттєво не сприймається; воно є субстанцією, яка первісна стосовно "тьми речей", або "буття". Мета "досконаломудрого" - осягнення "небуття" як основи всього існуючого Н. а противагу цьому представники філософії "наявності" єдиною дійсністю визнають "буття", або "тьму речей", які народжуються із самих себе, а не з абстрактного "небуття". Рух та зміни іманентні самим "речам", а не є результатом діяльності зовнішньої по відношенню до них субстанції. Філософія Н. становить опосередковану ланку між традиційною кит. філософією і буддизмом, який застосовував філософсько-релігійну термінологію, зрозумілу для китайців.

БІЛЬШОВИЗМ - рос. різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Рос. соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації Б. відіграв Ленін. Особливості рос. комунізму значною мірою були визначені саме Б., хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова - Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Б." не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між рос. соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (напр., про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на т. зв. "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів Ш. лях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено З. окрема, право надій на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") рос. агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Б. як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" Б., а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні!). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у Б. самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила - чільні риси Б.

ПОЛЯРНІСТЬ - термін філософії Шеллінга. Позначає наявність у природі протилежностей та їх єдності. За Шеллінгом, перший принцип філософського вчення про природу полягає у тому, щоб зводити всю природу до полярності й дуалізму. Даний принцип він називав "способом дії природи". Згідно з ним, Шеллінг здійснив систематизацію всіх основних протилежностей: притягання й відштовхування - в механіці; полюси магніта; позитивна і від'ємна електрика - у фізиці; асоціація і дисоціація - в хімії; збудження і втомлюваність, чуттєвість і подразливість, поглинання й виділення кисню - в живих організмах. Як синонім до принципу П. Шеллінг вживав термін "принцип магнетизму". В сучасній філософії П. за змістом те саме, що й протилежність. Термінологія Шеллінга свідчить про те, що історично одним із основних джерел діалектики було природознавство.

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

Ейнштейн, Альберт (1879, Ульм, Німеччина - 1955) - фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Е. закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді проф. у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького ін-ту), від 1933р. - після еміграції з нацистської Німеччини - проф. Принстонського ун-ту. За оцінкою самого Е., новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Е. прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Е. формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Е. створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Е., наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму В. чення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Е. і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Е. вважає "фатальною помилкою" Канта. За Е., свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Е. не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Е., попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї напередвстановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

ПЛЮРАЛІЗМ СИСТЕМНИЙ - форма філософського плюралізму, особливістю якого є осмислення взаємозв'язку множинності і системності (потрактованої у загальному сенсі - як цілісності взаємопов'язаних елементів). Стрижневим завданням для П.с. є з'ясування питання про взаємовідношення чинників множинності і системності (цілісності) за умови базового припущення про можливість існування їхнього взаємозв'язку; тобто релятивізм (абсолютизація множинності) та догматизований монізм (абсолютизація цілісності) виходять поза межі тлумачень, що належать до П.с. Уперше термінологічний вислів "П.с." був ужитий амер. філософом Майєрсом (1906 - 1955) у статті (1935), а потім концептуально розроблений у наступних дослідженнях, підсумованих у праці "Системний плюралізм: нариси з метафізики" (1961). П.с. розглядався Майєрсом як епістемологічна теорія, згідно з якою плюралізм теоретичних підходів ("перспектив") забезпечує пізнання "спільної для усіх реальності" (т. зв. "метафізичного об'єкта") з певної точки зору; у тлумаченні "точки зору" Майєрс прагнув уникнути суб'єктивізму, ввівши поняття "позаперсональної перспективи" (impersonal perspective). Ідея П.с. у 80 - 90-х рр. XX ст. стала предметом уваги багатьох філософів у США, які зініціювали утворення "Товариства системного плюралізму", невдовзі перейменованого у "Товариство інтерпретативного плюралізму". У висвітленні П.с. окреслились два напрями, які досить приблизно підпадають під означення "консервативного" та "ліберального" (за Фордом) - в залежності від акценту на системності або плюральності. Між обома напрямами не існує чіткого розмежування. У різних сполученнях концептуальні напрацювання представників обох напрямів підведені під наступну типологію (Вотсоном): 1) перспективістський, що виходить із індивідуальних ціннісних орієнтацій (Речер); 2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реальності" та можливості її істинного пізнання за допомогою різних гіпотез (Пеппер); 3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, трансцендентної істини (Бут); 4) архічний (від грецьк. άρχή - початок), або фундаментальний плюралізм, в якому першочергової ваги надається початковим принципам. На думку багатьох прихильників П.с., для з'ясування питання про можливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і концепцій важливе значення має сформульований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, знаходиться у відношенні "взаємного пріоритету" щодо інших систем та їхніх елементів. Це означає, що займаючи позицію "логічного пріоритету щодо інших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити.

Вольф, Християн (1679, Бреслау 1754) - нім. філософ-раціоналіст. Освіту отримав у Ієні та Ляйпцігу. Проф. філософії в ун-тах Галле і Марбурга. Філософська система В. сформувалася під значним впливом ідей Ляйбніца та раціоналістичного методу Декарта. В. розглядав філософію як науку про можливе і вважав, що вона охоплює всю царину людського знання. Філософію поділяв на теоретичну, практичну та теорію знання, або критеріологію. До складу теоретичної філософії входили формальна й матеріальна логіка та метафізика; остання, у свою чергу, складалася із теології, космології і раціональної психології. Прикладна філософія мала підрозділи: етику, економіку й політику. Теорія пізнання виконувала функцію встановлення пізнавальних взірців. Психологія також поділялася на раціональну та емпіричну. Перша займалася метафізичним аналізом душі, а друга - вивченням її проявів через внутрішні відчуття К. інцевими елементами реальності В. вважав позбавлені протяжності згустки (пункти) сили, які, на відміну від монад Ляйбніца, не віддзеркалюють універсум. У тлумаченні співвідношення духовного й матеріального схилявся до дуалізму та механіцизму. Політичну філософію і природне право В. базував на етиці, вважаючи добром те, що збільшує, а злом те, що зменшує можливості людського вдосконалення. В. зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, зокрема, увів в обіг терміни "онтологія", "монізм", "плюралізм", "телеологія" та ін.

[br]

Осн. тв.: "Раціональна філософія або логіка" (1728); "Загальна космологія" (1731); "Практична філософія" (1738 - 1739); "Закон націй" (1750); "Моральна філософія, або етика" (1750 - 1753).

ПАНТЕЇЗМ ( від грецьк. παν - все; θεοξ - Бог) - філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є тотожними, такими, що збігаються. П. слід відрізняти від панентеїзму, що розглядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Богові. Впровадження терміну "П." завдячує полеміці ірландськ. філософа Толанда та нідерландськ. теолога Фея. Перший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 р. стосовно соцініанства. Фей, критикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для П. ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії розвитку філософського мислення. У давньокит. філософії до П. тяжів даосизм; у давньоінд. філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської традиції П. сягають ідеї гілозоїзму про невіддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповнені Богами". Для філософії Парменіда характерною є форма П., що згодом була означена як "акосмічний П." її первинну основу становить твердження Парменіда, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття Космосу як чуттєво сприйманого індивідом світу по суті заперечувалося (звідси - заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII ст., ідеї акосмічногоП. виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ - це лише відображення Бога) та Спінози. Якраз стосовно філософії останнього і був ужитий Гегелем термінологічний вислів "акосмічний П.". У тлумаченні Гегеля цей різновид П. означає всеохопну тотожність Бога і Природи і не враховує того моменту, що, за Спінозою, світ (природа) не заперечується Божественним началом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кузанський і Бруно збагатили філософське розуміння П. ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові Н. а рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII ст. погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із П. Спінози, так і з деякими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для П. тенденцію до синтезу із різними філософськими концепціями. У XIX - XX ст. здатність П. до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських принципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї П. моністичного ґатунку (див. монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей - плинних і релятивних - це світ; з другого - як з'єдинене ціле, ця ж сукупність є Богом) Б. редлі та Ройс обстоювали абсолютистську форму моністичного П. (Бог є надіндивідуальним і надприродним Абсолютом, водночас цей Абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В укр. філософській традиції виразні елементи П. зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково - скептицизмом - у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковороди.

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

МАКРОКОСМОС і МІКРОКОСМОС ( від грецьк. μακροζ - великий; μικροζ - малий; κόσμοζ - всесвіт, універсум) - поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. Обопільна взаємозалежність цих понять виступає як висхідна ознака, позаяк малий світ має сенс лише через співвіднесення із світом у цілому, рівноважно як і навпаки - макрокосмос набуває смислового навантаження лише у його взаємозв'язку із малим світом, оскільки знаходить у ньому свій концентрований вияв. Взаємодія М. і М. - одна із найдревніших натурфілософських проблем, витоки якої сягають міфологічних часів, зокрема давньоінд., давньокит. та скандинавської міфології. Класичного виразу аналогія М. і М. у деміфологізованому вигляді знаходить у давньогрецьк. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Діоген Аполлонійський, Демокрит), у натурфілософії яких уже зустрічається потрактування людини як малого світу. Тема М. і М. розроблялася також Платоном, хоча і в іншому термінологічному оформленні (діалог "Тимей"), а у подальшому - стоїками в концепції Космосу як живого організму. Для філософів-стоїків світова душа відноситься до світу (універсуму) таким же чином, як індивідуальна душа до людського тіла; МаркАврелій вважав, що раціональна частина душі подібна до універсального розуму Н. еоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендентного Єдиного на шляху творення матеріальної реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, у Плотина людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до Єдиного, хоча вона і "ув'язнена" у власному тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуальне й духовне споглядання, яке наближає її до світового макрокосмічного ладу, уособлюваного Єдиним. За Середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у Боеція, Еріугени, Бернгарда Сильвестра. Проте значного поширення у цілому вона не набула, бо несла у собі потенційну загрозу єретичного пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. переживає свій розквіт і тлумачиться зазвичай у дусі гуманістичних традицій; особливо підкреслювалася велич людини як малого Космосу. Вона служить обґрунтуванням нової антропології у Піко делла Мірандоли, обертається гілозоїстичним панпсихізмом в натурфілософії (Кардано, Кампанелла, Бруно), пронизує усю традицію нім. містики від Екхарта і Казанського до Беме. У XVIII й XIX ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Ляйбніца (монадологія), Гердера, Feme, нім. романтиків, Шопенгауера (вчення про світову макрокосмічну волю), Лотце. У XX ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім при створенні концепції ноосфери (Вернадський, Тейяр де Шарден, Леруа), у деяких напрямах психологічної науки В. агоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філософській традиції. Її оригінальне прочитання започаткував Сковорода у своїй концепції трьох світів, згідно з якою засадничим принципом гармонізації взаємозв'язку М. і М. виступає Божественна благодать. Починаючи із кінця 60-х рр. XX ст. в Україні, особливо у зв'язку з активним зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філософської антропології, специфіки національного буття тощо, ідея різнорівневого взаємозв'язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляється укр. філософами.

(rev)

1. фін. надходження; дохід; 2. n бухг. прихід; дохід; виручка; a дохідний

1. гроші, які надходять до уряду від податків (tax), акцизу (excise duty), лотереї, штрафу, тарифів (tariff¹) тощо; 2. гроші, які надходять до організації (entity) за реалізовану продукцію, надані послуги (service¹), дохід від дивідендів (dividend), відсотків, авторського гонорару (royalty) та з інших джерел

═════════■═════════

accrued revenue нарахований дохід; actual revenue фактична виручка • фактичний дохід; advertising revenue надходження від реклами; aggregate gross revenue сукупний валовий дохід; annual revenue річні надходження • річний дохід; budget revenue бюджетні доходи • бюджетні надходження; circulation revenue дохід від продажу тиражу; computed revenue розрахункові надходження • розрахунковий дохід; current revenue поточна виручка; customs revenue митні надходження; deferred revenue дохід майбутнього періоду • відстрочений дохід; earned revenue одержаний дохід • зароблений дохід; expected revenue розрахункове надходження • сподівані надходження; expected sales revenue сподівані надходження від збуту; freight revenue виручка від перевезення вантажу; government revenue; gross revenue валовий дохід; inland revenues внутрішні бюджетні надходження; internal revenue бюджетні надходження від внутрішних джерел; investment revenue інвестиційний дохід; marginal revenue граничний дохід; national revenue державні надходження • державні доходи; net revenue чистий дохід; nonoperating revenue дохід від неосновної діяльності • інші доходи; nontax revenues неподаткові надходження; operating revenue операційний дохід • дохід з основної діяльності; overall operating revenue операційний дохід; passenger revenue виручка за пасажирські перевезення; personal revenue особистий дохід; public revenues державні надходження • державні доходи; sales revenue виручка від реалізації; surplus revenue надлишковий дохід; tax revenues податкові надходження; total revenue загальні надходження • сукупні надходження; unearned revenue дохід, одержаний не від власної діяльності • дохід майбутнього періоду; utility revenue виручка комунальних підприємств (включно з громадським транспортом і зв'язком) • виручка електроенергетичних компаній

═════════□═════════

average revenue per unit виручка на одиницю продукту • середня виручка; Inland revenue англ. Податкове управління; Internal Revenue Code (IRC) амер. Закон про внутрішнє оподаткування; Internal Revenue Service (IRS) амер. Податкове управління; revenue account; revenue and appropriation account рахунок доходів і асигнувань; revenue and expenditure account рахунок надходжень і витрат; revenue charges витрати, які пов'язані з одержанням доходу; revenue duty скарбове мито • фіскальне мито; revenue earned одержаний дохід; revenue from sales виручка від реалізації; revenue from taxation податкові надходження; revenue from taxes податкові надходження • податкові доходи; revenue from tourism надходження з туризму; revenue generating transaction операція, яка дає надходження; revenue office бюро податків і зборів; revenue regulations правила, які регулюють одержання надходжень; to increase revenue збільшувати/ збільшити надходження; to provide revenue забезпечувати/забезпечити доходом; to raise revenue підвищувати/підвищити надходження; to reduce revenue зменшувати/ зменшити надходження

revenue¹:: government revenue

═════════◇═════════

прихід — форма приход увійшла до складу торговельної термінології в XV ст. у значенні «прибуток, дохід, прихід»: «имає(т) дєржати со въсими доходы и приходы съ мыты съ млины доколи боудє(т) мєшкати», що знаходиться в пам'ятці з 1454 р. (ІУМ: 237-238; ССМ 2: 249)

* * *

1. n

1) закон

2) право; правознавство; юриспруденція

3) професія юриста

4) суд, судовий процес

5) закон (природи, науковий)

6) правила (гри)

7) спорт. перевага, що надається противникові у змаганні

8) потурання

2. v

1) звертатися до суду

2) нав'язувати свою волю

3. int

невже?

* * *

1) звертатися до суду

2) дiaл., нав'язувати свою волю

ГЕОПОЛІТИКА - державна доктрина, яка ґрунтується на врахуванні конкретно-історичних форм впливу територіально-просторових умов країни на формування її статусу та політики в локальних, регіональних, континентальних та глобальних аспектах. Фундатори геополітики (Ратцель, Челмен, Спікмен та ін.) уподібнювали державу окремому організмові, що проводить боротьбу за існування, або "життєвий простір". Однією з чільних тез Г. є те, що принципи зовнішньої політики держави залежать від її географічних умов (див. географічний детермінізм). Проблеми Г. є об'єктивною даністю, від якої неможливо абстрагуватися. Про це свідчить сучасна політична термінологія: "зони впливу", "зони безпеки", "зони національних інтересів" та ін. Раптова зміна територіально-просторових умов існування окремих держав, їх геополітичного статусу призводила й призводить до порушення рівноваги в глобальних масштабах. Яскравими ілюстраціями означеної ситуації можуть слугувати збурення в міжнародній політиці, спричинені об'єднанням Німеччини або ж розпадом Радянського Союзу та виникненням самостійних держав. До традиційних інтенцій класичної Г., орієнтованих на боротьбу за існування на рівні держав та їх союзів, нині долучається пошук шляхів та засобів досягнення узгодженого розвитку світового співтовариства. На необхідність компетентного аналізу справедливого світового розподілу сил та ресурсів й розробки можливих варіантів динамічного розвитку усіх країн світу звертав увагу ще англ. геополітик Маккіндер у 1942 р. В останній час ідеї геополітики залучаються до спроб створення "світового уряду", здатного організувати і підтримувати оптимальний в усіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні й людські ресурси, подолати екологічну кризу і вийти на збалансований режим розвитку у глобальному масштабі.

Деррида, Жак (1930) - франц. філософ, лідер деконструктивістського напряму в сучасній філософії постструктуралізму. Закінчив Вищу нормальну школу, викладав у Сорбонні, був асистентом Рикера. Нині викладає у Вищій школі досліджень в галузі соціальних наук (Париж). Філософська система Д. дуже синтетична. Синтезові були піддані - філософська традиція Нового часу (Модерн), франц. структуралізм (Варт, Фуко, Леві-Стросс), нім. традиція (Ніцше, Гуссерль, Гайдеггер), психоаналіз (Фройд, Лакан). Переосмислюючи тексти західноєвропейської метафізики з Характерним для неї, за термінологією Д., "онто-тео-телео-фало-фоно-логоцентризмом", він критикує філософський Модерн за його монологічність, зосередженість на окремих понятттях, розуміння буття як наявності. Ця критика оформилася у такий спосіб філософування, як деконструкція, який, долаючи метафізику в тексті, показує обмеженість і вичерпаність тих форм філософування, які наразі використовувалися провідними напрямами класичної і сучасної західної філософії. Деконструкція полягає у знаходженні в текстах опорних понять і метафор, які вказують на несамототожність тексту та познаки його перегуків з іншими текстами. Метафізичне мислення схильне до затирання цих познак, у той час як "живе теперішнє", за Д., не існує у чистому вигляді (як таке), а є полем співіснування як відбитків минулого, так і контурів майбутнього. У тексті завжди від початку присутні повтори, копії, сліди і т.п., тому він є витвором, на тілі якого знаходимо познаки "включення" текстів, що їх неможливо звести ні до якого синтезу Н. айважливішим неологізмом філософії Д. є логоцентризм.

[br]

Осн. тв.: "Про граматологію", "Письмо і відмінність", "Голос і феномен" (1967); "Поля філософії", "Розсіяння" (1972); "Шпори. Стилі Ніцше" (1978); "Поштова листівка: від Сократа до Фройда і далі" (1980); "Психея: Винахід іншого" (1987).

ІСТОРИЧНЕ і ЛОГІЧНЕ - 1) Частковий випадок співвідношення мислення і буття, оскільки логічне - це функція мислення, а буття складається з природи та історії. Не менш важливою є проблема "природа і мислення", особливо в сучасну епоху, коли останнє у вигляді науки і діяльності, що на ній ґрунтується, стало планетарною силою і породило глобальні проблеми. Мислення в реальному історичному процесі постає як його відображення і доповнення, бо воно є сила, без якої історія не існує та завдяки якій розвивається техніка. Навіть уся духовна культура значною мірою виростає на силі мислення, логічної здатності людини, тієї раціональності, яка підкорює весь світ та інших людей. І. і Л. в цьому аспекті утворюють дві сторони єдиного цілого, і саме логічне має об'єктивний, онтологічний сенс. 2) Два методи осягнення реальної історії. Перший відтворює об'єкти в їх історичній послідовності, в просторі і часі, в специфічних обставинах, в необхідних та випадкових зв'язках. Другий розкриває реальність в її сталій, довершеній, класичній формі, тобто подає структуру готового цілого. А оскільки вона вибудовується в часі, то логічна послідовність категорій такої структури певною мірою відповідає їх історичному формуванню, звідки й виникає ідея про збіг І. і Л. способів дослідження. Зворотною стороною є їх розбіжність, яка пояснюється підпорядкуванням більш ранніх, простих і абстрактних визначень об'єкта більш розвинутим відношенням зрілого явища. 3) Специфічним проявом даної закономірності є збіг І. і Л. у вченні Гегеля. Він перший сформулював такий збіг у загальному вигляді як принцип пізнання. При цьому Гегель досліджував відповідність послідовності категорій в "Науці логіки" і в історії філософії. Звідси й термінологія у формулюванні принципу. Оскільки логічне має ширший зміст, ніж те, що належить безпосередньо до логіки як науки, то і принцип І. і Л. набуває більшої загальності - як відношення розвинутої науки до її історії.

ЛОГІКА ФІЛОСОФСЬКА - розділ сучасної логіки, в якому досліджуються міркування, найбільш притаманні філософській практиці, а також гуманітарній сфері знання в цілому. Мета досліджень Л.ф. - уточнити ту чи ту філософську проблему, а можливо, й вирішити її логічними засобами. З появою розділу логіки, орієнтованого на дослідження основ математичного знання, розпочалися й повсякчас точилися суперечки: чи логіка є частиною філософії, чи математики. Але незважаючи на перипетії її застосування у будь-якій царині (науковій, довколанауковій і навіть ненауковій), логіка, виникнувши в лоні філософії, залишається і дотепер частиною філософії З. ворот "Л.ф.", що видається тавтологічним, запропоновано у 60-х рр. XX ст. вживати з метою відстояти термінологічно цю тезу, відмежувавши себе від вузьких уявлень про сучасну логіку як прикладну математику. До Л.ф. відносять логіку часу і простору, епістемічну логіку, деонтичну логіку, логіку норм і оцінок та ін.